вилітали як птахи. Чи хто чув, як вони стогнуть, певне і до сього часу важко зносити ті панські кривди?
— Так, так, добрі люде, як душі мучеників виходять з могил, то щось не добре настане в світі. А гайдамаки се-ж все одно що й мученики. — Відповідали діди поважно, не поспішаючись, наче діставали десь з далекої схованки ту старуху й невідому їстину, яку так довго шукають всі на землі…
Семен від такої розради мало що не заплакав. Встав від старих і подався на леваду, де гуляла молодь. На все село лунала пісня:
„По уз наше сельце везяно деревце,
Дерево клин — дерево дрібне зелененьке…
А з того деревця церковцю будують“ —
На леваді бренів веселий гомін жарту та сміху. — кільки радости й надії чулося в йому! З надією, що тут його краще вислухають, підійшов до молоді ї привітався:
— Христос Воскрес!
— Воїстину Воскрес! — відповіли гуртом.
— Гуляєте собі?..
— Гуляєм діду, гуляєм… От погуляйте і ви з нами… Може в довгі лози підете, га? — Допитувались весело дівки. Усміхались самі так привітно; від сонця нового, від парубочих жартів личенька їх, як маків цвіт червоніли, а губки так і всміхались, так і складались в усьмішку.
