А дівонькам уся воленька —
За хусточку та в барвіночок,
За чобітки тай у таночок“…
І заплилися білі дівочі руки з мозолястими, міцними парубочими і всі разом стали весело гуляти в „довгі лози“… Як приголомшений стояв Семен сам один, бо, як видно, не таке цікаве було його о оповідання. Глянув як веселилася молодь, всміхнувся чогось сам до себе і почимчукував помалесеньку до дому.
Вечером, коли заходило сонце, сидючи на призьбі коло хати, Семен зібрав коло себе гурток дітей, оповідав їм свою пригоду. Діти уважно слухали, як-то прадіди свій Великдень справляли, про що гомоніли дзвони в землі, як стогнали та метушились над степом гайдамацькі души… Слухали, а самі так і горнулись від страху і цікавости до дідуся, а той теж радий, що було кому слухати, розповідав гаряче. Закінчуючи, він сказав „А те, що я бачив гайдамацькі душі, то певне смерть моя скоро прийде за мною… Треба буде лаштуватися в дорогу“…
— Діду, чого-ж се вам вмірати, ось як я виросту, так теж гайдамакою стану, — наївно промовило мале хлоп'я.
— Ні, моя дитинко, то вже як Бозя дасть, а зараз йдіть та лягайте краще собі спати, — сказав Семен, і випровадивши дітей, остався самотою. Довго ще сидів він, схиливши на груди голову, і прислу-
