На півночі Рівенщини, серед густих та темних лісів, заховалося невеличке село Любомирівка. Стоїть воно на високому беризі річки Горині, неначе заблудилося серед негрів да пущів волинського Полісся. Починалося воно з темного соснового бору, а тяглося до старого паньского саду, з-за дерев якого сумно визирали, вкриті зеленим мохом кам'яні руїни, — пам'ятка колишніх пишних палаців польского магната.
По другий бік Горині рясним килимом розгорталися поля, а там без кінця і краю шумів чорний, темний ліс… Широкою волею, дивною красою і тихим спокоєм віяло з темних лісів де, як здавалося, все жило вільним життям надмірної любови, де на все живе лягли ознаки непереможної первісної правди.
Великий, старий, занедбаний панський сад над Горинью, з пишними алеями, столітніми дубами та велетенськими каштанами сумно гомонів споминами минулого…
