„Ой, зійшла зоря вечіровая,
Над Почаївом стала,
Он, вийшло, вийшло військо
турецьке,
Як та чорна хмара…“
(Лірницька пісня).
Сонце тільки що зійшло, як я вже вибрався в дорогу на Почаїв. Дядько Твохим, що вже раз возив мене на козацькі могили під Берестечком, охоче згодився повезти мене й туди, де „Матір-Божа чудеса з'являє…“
Сонце озолочувало своїм злотним промінням розкидані гайочки по полях і верхівля Авратинських гір, які довгою визкою простяглись ліворуч дороги, по якій я їхав… На душі було так легко й спокійно, наче ніколи не було горя й клопоту. Біленькі, легесенькі ниточкі „бабиного літа“ повільно снувалися в повітрі і встеляли сірі стерні, а в низинах гір димивсь поранковий блідо-срібний туман. Гордо підносила вгору свою конусовидну вершину „Божа Гора“, на якій пишалися золотом вкриті березки, ясени та дуби.
