Дід ніяково затих, притис до себе свою ліру і, седячи поруч Трохима, щось думав. Видно було, що він думав досить уперто, бо чоло його зморщилося і насупилося над незрячими очима.
Раптом він скрунув головою, зморшки на його чолі розгладилися, лице якось прояснилося і він заговорив:
— Ви мені, сліпому дідові, вибачайте вже. Я не знаю хто ви такий, — чи пан, чи мужик, але коли ви говорите по нашому, по простому, так, значиться, ви наш. Розберіться самі в тому, що я думаю. Мені здається, що життя, без усякої віри кращим і не може бути, як є зараз. В людей немає віри в серці і душі, все мізкують мізком, щом щось таке вигадати, але проте й забули, що кожда голова міркує так, як для живота краще, а про серце, про душу зовсім не дбають… От навидумували всяких машин, тай розопочали творити рай на землі… Той під небо машиною літає, той у землю машиною закопується, а той і сам не знає що робить, а кров так і льється по всім світі. Сльози вдовиць і сиріток бідних скропили всю землю, а мудрі голови своє діло роблять і кожда голова думає про себе як найкраще. А мені здаєтьсь, що се Бог так дав для спокуси, не більше. Так само й колись люде будовали вежу аж до самого неба, щоб живцем вилізти на нього, але як же се скінчилося!… Розвалилася людська вежа і самі люде не взнали себе. Бачте, як будували вони ту вежу, так кождий сам про себе свою думку думав, що він
