Лірник якось ніяково всміхнувся, а хлопчик проводир взяв його за руку і повів до нас. Умостившись на возі він заговорив:
— Спасибі вам, добрі люде, що невідцурались сліпого старця, а то теперь ніхто на старця й глянути не хоче. Всі тепер озлобилися за шматок хліба, все стало якимсь дрібним і незначним. Кождий сам собі пан і атаман, кождий тілько сам за себе дбає, щоб краще йому одному жилося… Нема тепер таких щоб пожертвовали своїм власним добром за щастя свого ближнього, а лише стараються себе задовольнити…
— Через що-ж ви так думаєте, діду? — спитався я його — Аджеж світ не без добрих людей! Є такі люде ще й в наші часи, що з охотою дали-б себе розпясти на хресті, аби тільки від сього краще жилося всім тім, що в біді зростали, та щастя не знали. — Сказав я до діда.
— Е, ні! Не вірте сьому!… Таких людей зараз немає, а коли й знаходяться десь окремі особи, так і вони не дуже-то охочі страждати за щось і за когось… Кождий з них терпить сам за себе, бо має від сього свою утіху і любить називати себе страдником за кращу долю… Дивіться мовляв, який-то я гарний!..
— Бачте, діду, воно так і мусить бути. Може вони й не дуже-то хочуть пишатися собою, але само життя висовує їх наперед тих людей, що зовсім не здатні на всякі самоофіри для загального добра…
