— Та тож манастир на горі Почаївській… Золота баня так палає, горить святим огнем… Вона завжди так, навіть в хмурні дні.
— Ну, а далеко ще до Почаїва?
— Та, чимало… верстов з двадцять…
— Ого!.. І так далеко ї видно?
— Видно… Отак, як бачите…
Під'їздили до одної „громадської хвигури“, на перехрестній дорозі, під якою сидів старий лірник з лірою. Незрячими очима він дивився на дорогу і, приграючи на своїй лірі, співав відомої тут пісні „Ой зійшла зоря вечіровая“…
Ми зупинилися. Дід перестав співати і став прислухатися.
— Куди йдете, старче Божий? — спитався я його.
— На Почаїв шкандибаю, люде добрі, — відпов в лірник.
— А звідки ви самі, діду?
З Червоної, що під Бердичовом.
— Ого!.. Довго вам прийшлося шкандибати сюди, напевне, що стомилися?
Шкандибав довго, але стомився не дуже, бо діло привичне мені… Ось спочину трохи, та й знов піду, а після завтрого й до Почаїва доберуся…
— Сідайте, діду, до нас на віз, так ми вас підвезем, — запросив я його.
