Сторінка:Клим Поліщук. Тіні минулого (1919).djvu/71

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

На роздоріжжі, де перехрещувались дві дороги, стояли придорожні хрести з деревляними з'ображенями розпятого Спасителя, а під хрестами шелестіли сухими голівками безсмертники, які насадила рука віруючої бабусі того села, до якого належала та земля, де стоїть „громадська хвигура“.

Коні бігли весело і бадьоро, віз торохтів, як навіжений, а дядько Трохим поганяв — „гуйт!.. гуйта!..“ — і чогось всміхався сам до себе. Стрівалися подорожні люди, які вітали нас місцевим привітом:

— Слава Богу!

— На віки Богу слава! — відповідали ми й їхали далі.

— До Почаїва? — чулося за ними питання.

— Так, так!., до Почаїва, — відповідали ми зацікавленим.

— Зараз сюди мало хто їздить… Погромлено все… — чулося десь далеко за нами.

Ми вже більш не відповідали нічого. Тільки дядько Трохим ще якийсь час озирався вслід подорожнього, а потім повертавсь до коней і гукав; „Гуйт!.. гуйта!.. віста гніда!..“

Далеко впереді, над синьою смугою лісів щось заблищало в небі, наче друге сонце. Я спитався:

— Подивіться-но, Трохиме, що там так сяє?..

Трохим підвів голову, приклав до очей зігнуту долоню, подивився туди, куди я показував і сказав: