стого життя, а через те все тяжче ставало жити в світі біднім людям…
Було так аж до 1863 року, коли селяне надіялись на майбутнє щасливе життя, а Польща запрягалася в нові московські ярма. Як українські селяне, так і поляки взагалі одурювалися москалями. Терпець рвався… Скрізь по Волині і всьому Підляшшу важким голосом загомоніло обурення і наростала велика трівога…
В костьолах, як переказували ксьонзи, з'являлися святі, які проголошували повстання, а між народом ходили чутки, що пани польскі збіраються повернути панщину. Тоді то й з'явилася „золота грамота“, яку оголосив „уряд народовий в Варшаві“. Скоро ся грамота дійшла до Бережців, то тут загомоніли по свойому! „Як-би так було й справді, так чому нам не піти разом з ляхами?… Набрехали тільки, вражі діти, а ми таки знову будемо жити без земельки… От, як-би вони ранійш зріклись своїх маєтків, так усі пішли-б на москаля так що й сліду після його не лишилося“…
Коло містечкового „ратушу“ на широкім майдані день і ніч товпилися повстанці, які прибували з Полісся. Йшли поляки, а разом з ними прямували де-які більш завзяті волиняки. В „ратуші“ був склад зброї і одежі, яка видавалася повстанцям. В містечку був важкий гомін, веселі співи і завзяти вигуки — „єще Польска не згінела“!… Підгулявші поляки
