У Споминах жінки Миколи Костомарова описана припадкова стріча Шевченка й Костомарова вже по їх арештованню. Шевченко не жалів себе, бо був одиноким, бурлакою, але заплакав над недолею Костомарова, що саме мав одружитися і на передодні свого весілля попав у такеж нещастя, як і инші члени Кирило-Методіївського Братства. Пожалівши Миколину матірь і молоденьку дружину, заохкав Тарас: „Ой, лихо, лихо тяжке, горенько матерям і дівчині“. Байдужий про своє завтра, він додав: „Миколи мені жаль, бо в його є мати й дружинонька й він нічим не винен, хиба тим, що зо мною побратався. Простиж мене, матінко, й не кляни!“.
Ця стріча Шевченка з Костомаровим була 19 квітня 1847 р. Правдоподібно особиста знайомість Костомарова з Шевченком не мала тоді й повного року за собою, бож обидва познайомилися на весну 1846 р., як зізнав Шевченко на допиті в Третім (жандармськім) відділі царської канцелярії. У згадках із свого життя Костомарів відносить це познайомлення на місяць квітень або й май. Мистець-поет причарував мистця-історика й обидва зараз сприятелювалися. „На другий день — оповідає Костомарів у своїй автобіоґрафії — ми говорили один другому „ти“. Коли я оповів Шевченкови про істнування товариства (себто Кирило-Методіївського Братства), він зараз заявив готовість приступити до нього, одначе віднісся до його ідей з великою заїлостю і крайньою нетолєранцією, що стало причиною багатьох спорів між мною і Шевченком. Він прочитав мені деякі з невиданих своїх творів, що від них я був у повнім захопленню. Передовсім сильне вражіння зробив на мене „Сон“, тоді ще
