Сторінка:Кобзарь Тараса Шевченка. Частина трета (1895).pdf/101

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 91 —

дїляв менї мій простий друзяка, благородний Андрій Обеременко.

Пошли-ж, Боже швидче кінець мордованню твоєму, мій друже незрадливий! Поможи тобі, Пресьвята Мати усїх скорботних, перейти отсї пустелї безводні, напити ся солодкої води Дніпрової, та в твої груди ізмучені набрати повітря животворного нашої України любої!

Цїлий день не бачив ся я з Андрієм. Перед вечером пішов я змалювати вид з першої батареї, з того самого місця, де в ночі, вертаючись від Мостовського, я любував з неї. Коли небудь акварелю зроблю малюнок. Вже смеркло ся, як я вернув ся на город. Андрій сидїв під вербою. Він за раз спитав у мене: „А що-ж ми робити мемо з отим мясом?“ „З яким?“

— „Та з отим же, що на леду другий день валяєть ся.“

— „Собакам єго викинути, а коли що не смердить, так повечеряємо.“

— „Я вже вечеряв.“

— „А я не хочу“; кажу я і хотїв вже йти до альтанки, аж ось Андрій спинив мене, питаючи:

— „А знаєте що?“

— „Не знаю що“.

— „Ходїм з отсїм мясом завтра раненько в балку, та поснїдаємо до ладу“.

— „Добре! ходїмо.“

— „Та не беріть з собою отого цигана, отого ляха. Нехай він сказить ся“.

— „Добре! не візьмемо нїкого“. І ми розійшли ся.“