бачу, відповів Андрій, що ми свої та не тямлю, як до вас підступити; бо ви усе коли не з офіцерами, так з ляхами, то що! Як тут, думаю, до єго підійти; може він і сам який небудь лях, та тільки ману пуськає“. Я почав єго запевняти, що я сущий єго земляк і щиро бажав дальш розмовляти; але продзвонило три години і він пішов топити піч на хлїб та на квас.
Отак-о почала ся у нас з Андрієм Обеременком знаємість особиста. Чим далї, тим більш спізнавали ми оден одного і більш звикали оден до одного, але наші відносини околишні лишили ся такими, якими вони були і тодї як побачили ся ми першим разом: він не дозволив собі нїже єдиного ступня околишного до сприятельовання; нї на зерно підлабузнювання, як се чинили інчі. Гадаючи собі, не знать з чого, що я багатир і свояк комендантові, Андрій, однаково як і всї інчі, няв тому віри; але при других він навіть не кланяв ся менї; щоб хто з боку не подумав, що він мастить ся до мене в приятелї. Місцем, де ми звичайно бачили ся, був завждї отой рундук; бачили ся ми звичайно в ночі, коли усе вже спить, опріч вартових, що гукають оден до одного. Не стурбована, холодна, навіть сувора твар Андрієва, вдавала з єго людину жорстку, байдужу. А про те — се була сама лишень маска. Малих дїток він кохав загарливо; а се певна ознака серця доброго, благого. Я часто, яко маляр, любував бачачи, як єго темно-оливкова твар вусата, прилипає з нїжнотою до рожевої щічки дитини. В єго суворому життю самітному, отсе й була одна єдина радість. Я полюбив єго не за саму тількі вдачу єго просту, благородну, а ще й за те, що він за цїлі 20 років бридкого, огидливого побиту салдацького, не опаскудив, не принизив свого достоїнства национального і людського. Всїма сторонами він лишив ся вірним своїй прекрасній национальности. Така риса благородить людину і неблагородну навіть. Коли у моєму довголїтному заточенню темному мигали інколи години ясні, так ясних тих хвилин на-
