11. (Записано рукою не Шевченка). А як у Тараса з глуму пянственного десниця тремтить, просяй шуйцу, але і шуйца, теж з глуму того-ж таки погибельного пияцтва, в твердости своїй захитала ся тим то люблячи хорого і вболїваючи єму, беру на себе — записати отсей день, що зникає з ослабленої памяти.
Тарас переборщив таки геть і превподобив ся до того становища богоприємного, якого зазнають не всї сини Божі: говорячи мовою порока і лжи тлетворної — становище те „мухою“ зоветь ся. І був Тарас в сему становищі — лют і не давав менї заплющити в ночи очий і віщая неподобная, ізреки грішному мирові сему ізригая єму проклони, виходячи з постелї своєї босоніж і в рубищі єдиному.
12. (Рука Тарасова). Погода гидка. „Князь Пожарський“ і „Сусанїн“ на ніч кинули якорі у Спаському Затонї. Се зимовник Товариства „Меркурій“. Тут побудовані кватири капітанам; хатки — майстрам; майстернї, школа і шинок. Місцевість прегарна: навкруги дубові гаї, а по гаях, не вважаючи на холодну погоду, ще доволї сьвіжих квіток і зеленї. З квіток я зробив невеличкий букет і, яко сущий Терсіс Посошков, подарував єго приязній баронесї М. — Се одна з пасажирок „Князя Пожарського“, жінка одного з капітанів „Меркурієвського“ товариства. Молодиця гарна, приваблива.
Ранок ясний. Морозу 5°. К півдню погода знов перемінила ся на вчорашню: дощ і снїг. „Князь Пожарський“ в гараздї переплив через Красновидівські мілини і о годинї 11-ій в ночі став на якорі за десять верстов до Казанї.
|
13. „Казань городокъ, |
Отсю приказку вперше почув я року 1847 на поштовій станциї в Симбірщинї, коли мене везли до Оренбурґу. Якийсь степовик ситий, славословлячи велелїпє міста Казанї, бесїду свою закінчив отсією-о приказкою. Сегоднї вранцї здалека загледїв я Казань і мимо волї нагадав собі і промовив отсю приказку
