єґер „неудобозабываемого“ Тормаза не дремав: восьмого дня він привіз мене до Оренбурґу[1], загнавши на смерть на отакому-от протязї величезному тільки одну коняку почтову. А отепер, замісць екстренности, ніч та ще з такими варяциями гидкими! що дурень би я був, коли-б і думав про памятника Карамзина.
З приводу 25-лїття життя супружого Катерини Ничипорівни Козаченчихи ми за снїданнями упорали двох велетнїв-пирогів з ріжною начинкою дивовижною: от через сю незвичайну подїю обідали пізно, о 7 годинї. Тодї саме пароплав „Сусанїн“ — кинув якоря. Капітана з сего пароплаву Якова Єсиповича Возницина Сапожников покликав на обід. Через невдачу побачити Симбірськ і памятник Карамзину у мене народив ся і швидко зріс велелїпний проєкт; але-ж вигадка отся тільки на половину вдала ся.
По обідї ми пішли до капітанської сьвітьолки. (Так матрози волжські називають ту каюту капітанську, що над чердаком). Тут ми заходили ся чай пити. За чаєм між інчими інтересними розмовами капітан Воз—ин розповів, що як скінчить ся навіґация по Волзї, — так він поїде до себе на село в Тверській ґубернїї; туди єму треба з приводу визволення крепаків. Він хоча й лїберал, а про те отсю новину велелїпну висловлює з невтїхою. Помітивши у тверського „помѣщика“[2] таке філянтропічне почуттє, я уважав зайвиною здіймати з ним бесїду про таку, для єго ласкотливу, річ. Загорнув ся я своїм чапаном тай заснув сном праведника.
10. Учорашна моя вигадка велелїпна, що вдала ся тільки наполовину, сегоднї, і то вже хвала Богові, у вечері, вдала ся з усїма найдрібнїйшими подробицями; з болем в голові і з таким інчим.
