Ви єго полаєте, а він усьміхнеть ся, тай годї; а ножика у вас, все таки, нема. От воно й знати тепер, чому в Новопетровському страта перочинного ножика така подїя, що варто завести її в лїтопись. Та Господь з ними: і з Новопетровським, і з маркитантом і з ножем! дасть Біг, не забаром вирву ся з отсїєї тюрми і тодї така подїя не мати ме місця у моїх записках.
Сегоднї вже другий день, як я зробив і чепурненько обрізав зшиток на те, щоб записувати те, що трапляється зо мною і коло мене. Тепер ще тілько девята година. Ранок минув, як і звичайно; жадного прикметного вчинку не було. Побачимо, на чому скінчить ся вечер? А доки що — зовсїм нї про що записувати: тим часом писати, охота страшенна і пера готові є. З ласки ротного писаря, я не почуваю ще своєї шкоди. Писати-ж, все таки, нї про що. А сатана так і шепче на вухо: „Пиши, про що попало! бреши, скількі душа схоче. Хто там тебе перевіряти ме? і по „шканічних“ журналах брешуть а в такому хатному і Біг велїв.
Коли-б отсї свої записки я писав для друку, так — чого доброго! Може-б і спокусив лукавий ворог правди; але-ж я, як мовив поета:
|
„Пишу не для мгновенной славы, |
Записки мої годило ся-б минї розпочати з того часу, коли мене висьвячено в новий сан, се-б то з року 1847. Досї був би вельми здоровий і вельми нудний зшиток. Згадуючи про ті минулі, сумні десять років, я вельми радїю, що тодї не прийшла до мене думка: завести зшиток на записки. І про щоб я записував туди? Воно правда, що впродовж отих десяти лїт я дурно бачив те, що не всякому доводить ся побачити. Але як я дивив ся на все те? Так як з острожного вікна через гратки дивить ся узник на веселий поїзд весїльний. Самі споминки
