ного друга, княжну Варвару Миколаївну Репнїну. Вона щасливо перемінила ся: поповнїйшала, буцїм помолодшала і вдарила ся до ханжества; сего я перше не помічав. Чи не спіткала вона часом в Москві гарного ісповідника?
18. Скінчив переписування чи процїжування своїх віршів за рік 1847. Шкода, що нема з ким дотепним перечитати. Михайло Семенович не суддя менї в сїй справі. Він занадто пориваєть ся. Максимович — так той просто благоговіє перед моїми віршами. Бодянський теж. Треба буде підождати Кулїша: сей хоч і жорстко а инколи скаже правду. За те, коли ти хочеш зберегти з ним добрі відносини, так не кажи єму правди.
В першій годинї дня, ми з Михайлом Семеновичем поїхали до міста. Заїхали до Максимовича. Застали єго в клопотї біля „Русско-ї Бесѣд-и“. Господарки не було в господї. Вона в церкві була; говіє. Небавом і вона прийшла. Охмарена обитель ученого пояснїйшала. Яке любе, гарне створіння! Але що найбільш за все чарівного у неї — так се чистий, незрушений тип моєї землячки: Вона заграла на роялї для мене кільки українських пісень та так чисто, без манїр — що нї одна артистка велика так не зуміє заграти! І де — отсе, він старий антиквар, — викопав собі отаке-о сьвіже, чисте добро?! І журливо і заздро! Я написав їй на спомин свій „Весняний вечір“, а вона подарувала менї київський образок, щоб я носив на шиї. Простосердий і прекрасний подарунок. Попрощавшись з любою, чарівною землячкою, заїхали ми в „Школу Живописи“ до мого старого приятеля О. Н. Мокрицького. Старий приятель не пізнав мене. Не диво! Ми з ним з року 1842 не бачили ся. Потім заїхали в книгарню М. Щепкина: тут Якушкин подарував менї патрет знаменитого Миколи Новикова. Потім приїхали до дому і сїли до обіду.
У вечері був у Е. М. Бодянського. Досить набалакали ся про Славян взагалї, а про земляків
