5
не зупиняв ся в жадній з тих алєй, що оздоблені мармуровими статуями. Вони робили на мене вельми не добре вражіннє, найпаче чудернацький отой Сатурн, що жере таку-ж, як і сам чудернацьку, власну дитину. Я завжди минав собі отих глевтяковатих богів та богинь і сїдав спочити на березї озерця та звідтїль і любовав з прегарної ґранїтової вази і з величавого штибу Михайлівського замка.
Підходячи до тієї місцевими, де велику алєю перерізує поперечня і де, оточений богами і богинями, Сатурн жере власну дитину, я трохи-трохи не спіткнув ся на живу людину в брудному, демикитоновому халатї: вона сидїла на ведрі саме проти Сатурна.
Я зупинив ся. То був хлопець 14 чи 15 лїт; він озирнув ся і почав щось ховати за пазуху. Я підійшов близше до його і спитав, що він тут поробляє.
— Нїчого я не роблю, — відповів він засоромившись, — на роботу йду; та по дорозї зайшов отсе в сад. — Трошки помовчавши він додав: — Я малював.
— А ке сюди, — кажу до його: — що там ти малював?
Він досяг зза пазухи чвертку сїрого паперу і полохливо подав менї. На папері був доволї наведений нарис Сатурна.
Довго тримав я в руках малюнок той і любовав з замурзаної тварі автора. В незграбному та худорлявому лицї його було щось вабливого, найпаче в очах його розумних і тихих, буцїм би у дївчинки.
— Чи ти часто ходиш сюди малювати? — спитав я у його.
— Що недїлї, — відповів він, — а коли робимо де тутечки поблизу, дак і в будень заходжу.
— Ти учиш ся малярству?
— І живописї, — додав він.
— А в кого-ж ти в науцї?
— У живописця у покоєвого: — у Шираєва.
Я бажав роспитати у його ще деякі подробицї, але він взяв ведро з жовтою краскою в одну руку, а в другу жовту-ж таки обтерту щітку здорову і хотїв іти.
— Куди ти хватаєш ся?
