ви ще салдат…“ Ох! як тяжко залунало отсе слово! а я єго майже вже забував… нїчого робити. Заховав гордощі в кишеню, надяг мундїр і пішов прохати прощення. У прихожій у того поганця простояв цїлїсеньких дві години. Нарештї він допустив мене до своєї особи (вона вже похмілила ся). Багацько треба було вимовити, просьб, перепрошування і приниження, доки він надїлив мене прощенням, але з умовою, щоб я зараз же купив четвертину відра горілки! Я послав по горілку, а він пішов до коменданта, щоб забрати своє донесення. Принесли: мою горілку, а він свою ябеду. Кличе він своїх благородних сьвідків. Оден з них, подаючи менї свою пухлу руку, що ще й досї тремтїла з похмілля, промовив до мене: „А що, батюшка! ви не хотїли по добрій волї познаємити ся з нами, як годить ся людям благородним, так же вас примусили до того.“ Після сїєї короткої промови пяне вже товариство зареготало, а я трохи трохи не промовив: „Поганцї! та ще й патентовані поганцї“.
29. Ще як був я малою дитиною, так одна старенька бабуся, що замирала, було каже-говорить: „З раю широкий шлях, а в рай узенька стежечка“. Правду бабуся казала. Розум тієї правди я отсе тепер тількі розібрав.
Сегоднї приплив парохід з Гурєва, але про мене нїчогісенько не привіз; навіть листу Біг-ма! та листів, принаймнї я й не сподїваю ся; бо мої вірні приятелї давно вже й не гадають, що я ще й досї в отсїй конурі. О! мої щирі, мої вірні друзяки! коли-б ви відали, що отут-о на останку дїєть ся зі мною, то-б ви й віри тому не поняли; та я й сам в отсїй гидотї ледві йму віри. Менї здаєть ся, що вся отся гидота, протяг огидливого тяжкого десятилїтного сну. І що воно за знак, яка там притичина? Не спроможу ся я розчовпати її! Панї Єйсуня ще з 15 Мая поздоровляє мене з Оренбурґа з волею. А воля моя де-небудь з писарем в шинку гуляє. Се певна річ! бо найбільші мої гнобителї займають ся муштрами, картами, пянством; а спра-
