обірванець, але тверезий, „деньщик“ одного нашого офіцера, що недавно прибув сюди: у руках у єго мідяний чайник, саме такий, якого менї треба. Я зараз до єго: „Чи не продаєш?“ „Продаю“, каже. „А чи не хапаний він часом?“ питаю ся у єго. „Нї, каже, сам пан звелїв продати, бо у них є думка придбати собі самовара.“ „Гаразд, кажу, нехай я у єго спитаю… Одначе, що хочеш?“ „Карбованця“, каже. „Еге! багацько буде, бери коповика“[1] мовив я, пильнуючи скільки спроможно бути байдужим і пішов собі своєю дорогою. Ледві зробив кільки ступнїв, як він наздігнав мене і продав менї бажану посудину, не торгуючись; та взявши з мене коповика, рушив простїсенько до шинку. Через хвилину бачу вийшов і в руках у єго пляшка з горілкою. Пішов він до своєї кватири, а я подумав собі: „Туди тобі й дорога“.
Просидївши вечер в товаристві Филемона і Бавкиди (се я так жартома зову Зігмонтовських), зайшов я до маркитанта, купив пів хунта чаю та хунт цукру і сегоднї в 4-ій годинї ранку, раюю собі на городї, та завожу до свого журналу вчорашнє придбаннє, благословляючи долю, що надїлила менї мідяного чайника.
Збираючись плисти Волгою з Астраханї до Нижнього (Новгороду), я придбав собі чистого зшитку на подоріжні записки, придбав і намет від комарів. Від самого устя Волги, аж до Саратова комарі без утоми допікають подорожного. Дбаючи про отсї-о неминуче потрібні в дорозї речи, до мене й на думку не прийшов мідяний чайник. Учора тількі старий Зігмонтовський з'ясував менї велику вагу отсїєї немудрої посудини підчас плавби по річцї. Тут не минуче треба буде вживати густого чаю, щоб не придбати собі бігачки. Тай так, мовив старий, щоб швидче час минав. Багацько ще дечого порадив він менї придбати в Астраханї на дорогу; але все те зайвина. Я плисти му собі просто вислуженим
- ↑ Коповик, 50 коп. Перекл.
