Настасиї Івановни я не спроможен нинї писати. Усе, чого-б я тільки не написав до неї не висловить і тїни того радісного почуття подяки, якого повнїсенько у мене в серцї і яке я можу вилити тільки слїзми при особистому побаченню з нею.
До Лазаревського, замісць листа, пошлю отсї два зшитки мого журналу. Нехай читає з Семеном, дожидаючи мене свого щирого, щасливого друга.
На сегоднї досить. Піду до фортецї, дістану у Кулїха сьвіжого чорнила, нове перо і папіру на трейтїй зшиток мого журналу. Наступила нова доба в моєму старому життю; так треба, щоб усе було нове.
23. Кулїх надїливши менї пера, паперу і чернила, запросив до себе обідати, може вже в останнє: проти таких жалісних запросин годї було змагати ся; я згодив ся тим паче, що і Фіялківський, людина весела і розумна, трапив ся тутечки, не відцурав ся солдацької трапези. Кулїх, яко каптенармус, до звичайного борщу і каши, додав шматок смаженої баранини. Я достав з кишенї здоровенного гурка: без сїх ласощів я не хожу до фортецї. Фіялковський достав і собі з кишенї і поставив на стіл пляшку з горілкою. Пообідали ми не розкішно, але з великим смаком і так щиро, що дай Боже усїм добрим людям щодня так обідати. За обідом і по обідї Фіялківський вдатно жартував з Кулїха, з єго „чину“ (ранґи), а найпаче з єго тепленької посади.
Кулїх, щоб спекати ся неугамованого Фіялківського, обернув ся до мене, питаючи: чи сподобала ся менї та книжка, що він принїс з Уральска? Вже-ж пак я відповів, що вельми сподобала ся. А Фіялківський на те, як зарегоче тай назвав Лїбельта просто дурнем за те, що написав таку книжку, а П-цького за те, що купив її, а самого Кулїха допельтовим дурнем за те, що він таку нїкчемну, але важку книжку нїс 500 верстов на плечах. З такої нецеремонної критики Кулїх вже не жартома образив ся і вимагав певних доказів такого
