Легше було б слёзи, журбу виливать.
Люде одібрали, бо їм було мало.
„На-що ёму доля? треба закопать:
Він і так багатий...“
Багатий на лати
Та на дрібні слёзи — бодай не втирать!
Доле моя, доле! де тебе шукать?
Вернися до мене, до моєї хати,
Або хоч приснися... не хочеться спать!
Вибачайте, люде добрі!
Може не до ладу,
Та прокляте лихо-злидні
Кому не завадить?
Може, ще раз зострінемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по світу,
А може... й не знаю.
Лихо, люде, всюди лихо,
Нігде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться, —
Гнуться мовчки, усміхаться,
Щоб люде не знали,
Що на серці заховано,
Щоб не привітали.
Бо їх ласка... нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сироті, щоб не снилась,
Не снилась ніколи!
Тяжко, нудно розсказувать,
А мовчать не вмію.
Виливайся ж, слово-слёзи:
Сонечко не гріє,
Не висушить. Поділюся
Моїми слёзами...
Та не з братом, не з сестрою —
