Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/107

— 75 —

Коли нема долі, нема талану?²⁾
Літа молодиї марно пропадуть.
Один я на світі, без роду і долі —
Стеблина-билина на чужому полі;
Стеблину-билину вітри рознесуть,
Так і мене люде не знають, де діти.
За що ж одцурались? що я сирота.
Одно було серце, одно на всім світі,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась.“
 І хлинули слёзи.
Поплакав сердега, утер рукавом.
„Оставайсь здорова! В далекій дорозі
Найду або долю, або за Дніпром
Ляжу головою... А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клює
Ті кариї очі, ті очі козачі,
Що ти цілувала, серденько моє!
Забудь мої слёзи, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобі не пара; я в сірій свитині,
А ти титарівна. Кращого вітай, —
Вітай, кого знаєш... така моя доля!
Забудь мене, пташко, забудь, не журись.
А коли почуєш, що на чужім полі
Сховали Ярему, — нишком помолись,
Одна, серце, на всім світі
Хоч ти помолися!“
 Та й заплакав сіромаха,
 На кий похилився.
 Плаче собі тихесенько...
 Шелесть!... коли гляне:
 По-під гаєм, мов ласочка,
 Крадеться Оксана.
 Забув... побіг... обнялися...
„Серце!“ та й зомліли.
Довго-довго тілько — „серце!“

Та й знову німіли.