Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/160

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 128 —


Де йшли гайдамаки, — малими ногами
Ходив я та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
Молодеє лихо! як-би ти вернулось,
Проміняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи ті безкраї,
І батька, і діда старого згадаю...
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. 42)
Бувало, в неділю, закривши Минею,
По чарці з сусідом випивши тиєї,
Батько діда просить, щоб той розсказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі, сияли,
А слово за словом сміялось, лилось:
Як ляхи канали, як Сміла горіла.
Сусіде од страху, од жалю німіли,
І мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать. І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче. 43)
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розсказав.

Вибачайте, люде добрі,
Що козацьку славу
Так навманя розсказую.
Без книжнёї справи.
Так дід колись розсказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменні люде
Тиї речі прочитають.
Вибачай, дідусю, —
Нехай лають; а я поки
До своїх вернуся,
Та доведу вже до краю,