ёго. Потім кати роздягли ёго, як мати родила, і посадили на гарячі штаби заліза; потім зняли дванадцять пас з спини шкуря. Гонта повів очима і страшно глянув на Б.; той махнув рукою, — і розняли Гонту на четверо, розвезли тіло і поприбивали на середохрестних шляхах. Задізняк, почувши, що так страшно ляхи замучили Гонту, заплакав, занедужав, та й умер; ёго Гайдамаки поховали в степу над Дністром та й розійшлися.
23Злодій, розбійник, або гайдамака — таким осталися гайдамаки по Коліївщині. Такими їх знають і досі.
По мові, передмова, — можна-б і без неї. Так ось, бачте, що: все, що я бачив надрукованого, (тілько бачив, а прочитав дуже небагато), — всюди є передслово, а в мене нема. Як-би я не дрюкував своїх „Гайдамаків“, то воно-б не треба й передмови, а коли вже пускаю в люде, то треба й з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: „От який! хиба діди та батьки дурнійші були, що не пускали в люде навіть граматки без предисловія!“ Так, далебі так, вибачайте! Треба предисловіе. Так як же ёго скомпонувать, щоб, знаете, не було і кривди, щоб не було і правди, а так як всі предисловія компонуються? Хоч убий, не вмію: треба-б хвалить, — так сором, а гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги сице: Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать ёго, як він заспіває думу про те, що давно діялось,... як боролися ляхи з козаками... Весело,... а все-таки скажеш: „слава Богу, що минуло!“ а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми Славяне. Серце болить, а розсказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами, нехай
