|
І дід, і баба у неділю
На приспі в-двох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сияло сонце в небесах;
Ані хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо,
Як звірь у темнім гаї.
В такім раї, чого б, бачться,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов заворушилось.
Чи ще тілько заклюнулось —
І рай запалило?
Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може, вже
Отсе збіраються до Бога;
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?
„А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?“
— „Сама не знаю! [1]
Я все отсе міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись...
Кому понадбали
Добра сёго?“
— „Стрівай лишень!
Чи чуєш? щось плаче
|
