|
За ворітьми... мов дитина!
Побіжим лиш!... Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!“
І разом схопились
Та до воріт... Прибігають,
Мовчки зупинились:
Перед самим перелазом —
Дитина сповита.
Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала —
І літом укрила
Останнёю свитиною!...
Дивились, молились
Старі мої. А сердешне
Неначе благає:
Випручало рученята
Й до їх прозтягає
Манюсінькі... і замовкло,
Неначе не плаче,
Тілько пхика.
„А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?
От і талан, от і доля,
І не одинокі!
Бери ж лишень та сповивай...
Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище.“
Чудно якось
Діється між нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє.
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
|
