— 177 —
|
І втомивсь я, одинокий,
На самій дорозі…
Оттаке-то… не здивуйте,
Що вороном крячу:
Хмара сонце заступила —
Я світа не бачу!…
Ледві-ледві о-півночі
Серцем прозираю
І немощну мою душу
За світ посилаю
Сцілющої й живущої
Води пошукати:
Як инколи, то й принесе
І покропить в хаті, —
І засвітить огонь чистий,
І сумно і тихо
Розсказує про весілля,
Звертає на лихо…
Тепер мені про сліпого
Сироту кінчає,
Але як довести краю —
І сама не знає:
Бо не було того дива
Може спокон-віку,
Щоб щаслива була жінка
З сліпим чоловіком.
От же сталось таке диво!
Год, другий минає,
Як побрались; а дивишся —
В купочці гуляють
По садочку… Старий батько
Сидить коло хати
Та вчить внука маленького
Чолом оддавати.
|
16. Октября 1845. С. Марьинское.
