|
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає,
А де ж дівся соловейко?
Не питай, — не знає!
Згадай лихо — то й байдуже:
Минулось, пропало;
Згадай добре — серце вьяне:
Чому не осталось?
Отто ж гляну, та й згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калині, —
Ніхто не минає:
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убірає, доглядає, —
Не мине калину;
Чи сирота, що до-світа
Мусить уставати,
Опиниться, послухає, —
Мов батько та мати,
Розпитують, розмовляють:
Серце бьється любо,
І світ божий, як велик-день,
І люде, як люде!
Чи дівчина, що милого
Що-день виглядає,
Вьяне, сохне сиротою,
Де дітись не знає, —
|
