|
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський от-так щебетав;
Замовк, неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше вітав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою.
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої;
Все сумує, тільки слава
Сонцем засняла:
Не вмре кобзарь, бо на віки
Ёго привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люде;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.
Праведная душе! прийми ж мою мову,
Немудру та щиру, прийми, привітай,
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово,
Та про Україну мені заспівай.
Нехай усміхнеться душа на чужині,
Хоч раз усміхнеться, дивлючись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на світі в чужому краю;
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бік — човна не дають!
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю — заплачу, як тая дитина;
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А може я й темний, нічого не бачу,
Може моя доля на тім боці плаче,
Бо сироту всюди люде осміють ;
Нехай би сміялись, та там море грає,
Там місяць, там сонце яснійше сия,
|
