|
Не спалося; а ніч як море, —
Хоч діялось не в-осені
Так у неволі. До стіни
Не заговориш ні про горе,
„Ни про младенческіе сны.“
Верчуся, світу дожидаю;
А за дверима про своє
Салдатськее незжитіє
Два часовиї розмовляють.
Перший.
Така ухабиста собой,
И меньше бѣлой не дарила;
А барині бѣдненькой такой. [1]
Меня-то, слышь, и подсмотрили;
Свезли въ Калугу и забрили.
Такъ вотъ-тѣ случай-то какой! [2]
Другий.
А я... аж страшно, [3] як згадаю...
Я сам пішов у москалі.
Таки ж у нашому селі
Назнав я дівчину. Вчащаю
І матір удову єднаю;
Так пан заклятий не дає:
Мала, каже, — нехай діждуся.
Я знай, вчащаю до Ганнусі.
На той рік знову за своє:
Пішов я з матіръю просити.
„Шкода, каже, і не проси!
Пятьсот, каже, коли даси,
Бери хоч зараз.“ Що робити?
Головко бідна! [4] Позичать?
|
