Ніколи, братія, ніколи!...
З Дніпра у купі не пьємо,
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо
Між людьми, як люде...
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте,
І за неї безталанну
Господа моліте.
І ёго забудьте, други,
І не проклинайте,
І мене в неволі лютій
Инколи згадайте...
В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по-правді, не було;
Та все-таки якось жилось —
Хоть на чужому, та на полі...
Тепер же злої тії долі,
Як Бога, ждати довелось.
І жду її і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа хвалить.
