Не раз такому любо стане,
Не раз барвінком зацвіте.
От-так, буває, в темну яму
Святеє сонечко загляне,
І в темній ямі як на те
Зелена травка поросте.
Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячі
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею? Живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую!... А люде,
(Звичайне люде), сміючись,
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь... Вороги!
І люті-люті!... Би ж украли,
Б багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий —
Мою, колись святую, душу;
Та й смієтесь!... Нехристияне!
Чи не між вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь!
Бо ви мене з святого неба
Бзяли між себе, і писать
Погані вірші научили.
Ви тяжкий камінь положили
По-серед шляху і розбили
О ёго, Бога боячись,
Моє малеє та убоге,
Те серце праведне колись...
Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого... А ви
