|
Хиба самому написать
Таки посланіє до себе
Та все до-чиста розсказать,
Усе, що треба, що й не треба?
А то не діждешся ёго,
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого.
Та й ждать не маю од кого.
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь уже десяте літо,
Як людям дав я „Кобзаря“.
А їм неначе рот зашито:
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене!
Не похвали собі, громадо, —
Без неї, може обійдусь —
А ради жду собі, поради;
Та мабуть в яму перейду
Із москалів, а не діждусь...
Мені було, аж серце млію,
Мій Боже милий, як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу, для чого,
За-що я Вкраїну люблю,
Чи варт вона огня святого?
Бо хоч зостаріюсь за-того,
А ще не знаю, що роблю.
Пишу собі, щоб не міняти
Часа святого так на так,
Та иноді старий козак
Верзеться грішному, — усатий,
З своєю волею мені
На чорнім вороні-коні.
А більш нічого я не знаю,
Хоч я за це і пропадаю
Тепер в далекій стороні...
|
