|
Чи доля так оце зробила,
Чи мати Богу не молилась,
Як понесла мене, — що я,
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає.
От-так-то я тепер терплю,
Та смерть із степу виглядаю!...
А за що? — їй-Богу не знаю!
А все таки їх люблю,
Мою Україну широку,
Хоч я по їй і одинокий,
(Бо, бачте, пари не найшов.)
Аж до погибелі дійшов.
Нічого, друже, не журися:
В дулевину (?) себе закуй,
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй —
Вона капуста головата.
А в тім, як знаєш, панебрате:
Не дурень — сам собі міркуй.
|
