Може яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив,
Та і більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся Богу. 1849. Над Аралом.
І широкую долину,
І високую могилу,
І вечірнюю годину,
І що снилось-говорилось — Не забуду я. Та що з того?… не побрались: —
Розійшлися, мов не знались… [1]
А тим часом дорогиї
Літа наші молодиї [2] Марне пронеслись. Помарніли ми обоє,
Я — вневолі, ти — вдовою,
Не живем, а тільки ходим
Та згадуєм тиї годи, Як жили колись.
Як-би зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого! і не пізнала б!
А може б потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній…
