Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими бьє;
Спочине на сонці, ёго запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить;
Спита чорну гору; чого ти німа?
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує.
Ёго на сім світі ніхто не прийма!
Один він міх ними, як сонце високе.
Ёго знають люде, бо носить земля;
А як-би почули, що він одинокий
Співа на могилі, з морем розмовля, —
На Божеє слово вони б насміялись,
Дурним би назвали, од себе б прогнали:
„Нехай по-над морем“, сказали б, „гуля!“
Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати-розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люде не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.
Оттакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває весільної
А на журбу зверне.
