Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/351

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 319 —


Того, що тяжко полюбила
Микиту бідного того!

 Диво дивнеє на світі
 З тим серцем буває:
 У-вечері цурається,
 В-ранці забажає.
 Та так тяжко забажає,
 Що хоч на край світа
 Шукать піде. От-так тепер
 Не знає, де дітись,
 Титарівна... Хоч у воду,
 Аби до Микити!
 Стережітесь, дівчаточка,
 Сміятись з нерівні,
 Щоб не було і вам того,
 Що тій титарівні.

Як та билина засихала;
А батько-мати турбувались;
На прощу в Київ повезли,
Святими травами поїли, —
І все-таки не помогли.
Втоптала стежку на могилу, —
Все виглядать ёго ходила.
І стежка стала заростать,
Бо вже нездужає і встать.
Так от що сміхи наробили!...

 А він канув, провалився;
 Ёго вже й забули,
 Чи й був коли. Год за годом,
 Три годи минули.
 На четвертий год в неділю,
 У оранді на селі,
 На широкому столі
 Сліпі лірники сиділи;
 По шелягу брали
 І ту саму грали,