|
Ну що б здавалося, слова...
Слова та голос, більш нічого...
А серце бьється, ожива,
Як їх почує... Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть між люде.
Помолившись,
Не те щоб дуже зажурившись,
А так на палубі стояв
І сторч на море поглядав,
Мов на Іуду. Із туману,
Як кажуть, стала виглядать
Червонолицяя Діана.
Я вже думав спать лягать,
Та й став, щоб трохи подивиться
На круглолицю молодицю,
Чи теє — дівчину. Матрос,
Таки земляк наш з Островної, [1]
|
