Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/358

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 326 —


На вахті стоя,
Журився сам собі чогось.
Та й заспівав, звичайне тихо,
Щоб капитан не чув: бо з-лиха
Якийсь лихий, хоч і земляк.
Співа матрос, як той козак,
Що в наймах виріс сиротою,
Іде служити в москалі.

 Давно, давно колись
 Я чув, як стоя під вербою,
 Тихенько дівчина співала,
 І жаль мені, малому, стало
 Того сірому сироту,
 „Що він утомився,
 На тин похилився;
 Люде кажуть і говорять:
 Мабуть він упився.“
 І я заплакав: жаль малому
 Було сіроми сироти.

Чого ж тепер заплакав ти,
Чого тепер тобі старому
У сій неволі стало жаль,
Що світ завьязаний, закритий,
Що сам єси тепер москаль,
Що серце порване, побите,
І що хороше, дороге
Було в ёму, то розлилося,
Що ось як жити довелося?
Чи так, лебедику?... — Еге!...