Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
За кариї оченята.
За чорниї брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову.
Виливало, як уміло;
За темниї ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи, та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло: не хотіло
Співать на чужині;
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчуками
Збірать на пораду...
Нехай душі козацькиї
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море.
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили-гори:
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там Шляхтою, Татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... а тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/378
Ця сторінка вичитана
— 346 —
