|
Мій Боже милий! як то мало
Святих людей на світі стало!...
Один на другого кують
Кайдани в серці... а словами,
Медоточивими устами
Цілуються, і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтарь повезуть?
А ти, о Господи єдиний,
Скуєш лукавиї уста,
Язик оттой велерічивий.
Мовлявший: „ми — не суєта!
І возвеличимо на диво —
І розум наш, і наш язик...
Та й де той пан, що нам закаже
І думать так і говорить?“
„Воскресну я!“ той пан вам скаже:
Воскресну нині, ради їх,
Людей закованих моїх —
Убогих нищих... Возвеличу
Малих оттих рабів німих! [2]
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.“
І пониче,
Неначе стоптана трава,
І думка ваша, і слова. —
|
