Перейти до вмісту

Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/394

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 362 —

За землю руськую. Хилилась
І слалась плачучи трава,
Високі гнулись дерева,
До-долу гнулися, журились.
6 Іюля 1860 р. С. Петербургъ.



В Путивлі-граді в-ранці рано
Сумує, плаче Ярославна: [1]
„Полечу, рече, зозулею
По-над Дунаєм, полечу!
Рукав бебряний омочу
В ріці Каялі, і омию
На княжому дебелім тілі [2]
Глибокиї на ладо рани.“ —

І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі городі, й рече:

„Вітрило-вітре, господине!
На-що ти вієши, несеш
На легкому крилі своєму
Хановські стріли?“ [3]
14 Сентября 1860. С. Петербургъ.




  1. Незримо плаче Ярославна...
  2. На княжім твердім тому тілі
    Засохшу кров, і обітру
    Глибокиї запеклі рани...
  3. Хановські стріли на моє
    Єдине ладо й ёго вої. (Вар. з власного рукопису Шевченка.)