Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/40

— 8 —

Стануть собі, обіймуться, —
Співа соловейко;
Послухають, розійдуться, —
Обоє раденькі.
Ніхто того не побачить,
Ніхто не спитає:
„Де ти була, що робила?“
Сама собі знає.
Любилася, кохалася,
А серденько мліло:
Воно чуло недоленьку,
А сказать не вміло.
Не сказало — осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує.

 Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою;
Не співає, — як сирота,
Білим світом нудить.
Без милого батько, мати —
Як чужиї люде;
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється;
Без милого скрізь могила…
А серденько бьється!
Минув і рік, минув другий —
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка, —
Ніхто не питає.
„Чого вьянеш, моя доню?“
Мати не спитала,
За старого, багатого
Нищечком єднала.
„Іди, доню!“ каже мати: