„Не вік дівувати.
Він багатий, одинокий —
Будеш панувати.“
— „Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки заплачуть:[1]
Легше мені в труні лежать,
Аніж ёго бачить.“[2]
Не слухала стара мати,
Робила, що знала;
Все бачила чорнобрива,
Сохла і мовчала.
Пішла в-ночі до ворожки
Щоб поворожити:
Чи довго їй на сім світі
Без милого жити?
„Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько!
Скажи мені щиру правду,
Де милий серденько?
Чи жив, здоров, чи він любить,
Чи забув-покинув?
Скажи ж мені, де мій милий?
Край світа полину!
Бабусенько, голубонько,
Скажи, коли знаєш!
Бо видає мене мати
За старого заміж.
Любить ёго, моя сиза, —
Серце не навчити.
Пішла б же я утопилась —
Жаль душу згубити.
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/41
Цю сторінку схвалено
— 9 —
