Перейти до вмісту

Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/476

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 2 —

Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров Ляха, Татарина
Морем червоніла...
Вернітеся!...“
 — „Не вернуться!“
Загуло, [1] сказало синє море:
„Не вернуться: на віки пропали!“
Правда море, правда синє:
Такая їх доля!
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернеться козачизна,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани.
Обідрана сиротою
По-над Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить,
Тільки ворог, що сміється!
Смійся, лютий враже, [2]
Та не дуже, бо все гине,
Слава не поляже;
Не поляже, а розскаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда [3]
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

  1. Заграло. (Власний рукопис Шевченка.)
  2. Смійсь, поганцю, враже
    Та не дуже, бісів сину! (ibid.)
  3. Чия правда, чия кривда
    І чиї ми діти. —
    Наш завзятий Головатий
    Не вмре, не загине:
    От-де, люде, наша слава... (Вар. по вид. 1844.)