От-де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, як-би то... Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того в Московщині
Кругом чужі люде.
„Не потурай!“ може, скажеш;
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що вилью слёзами;
Насміються! Тяжко, батьку,
Жити з ворогами.
Поборовся б з кацапами, [1]
Як-би малось сили;
Заспівав би, — був голосок,
Та позички зъїли.
Оттако-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блужу в снігах та сам собі:
„Ой не шуми, луже!“
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
- ↑ Поборовся б з москалями. (З власного рук. Шевченка.)
1*
