|
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі — по волі
Стоять собі мов сторожі,
Розмовляють в полі. [1]
І усе ж те, [2] вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Раннєю [3] росою,
Вмивається, красуються,
Сонце зустрічає.
І нема тому почину, [4]
І краю немає.
Ніхто ёго не додбає,
Ані розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ж ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марно плачеш?
Чого тобі шкода?
Хиба ти не бачиш,
Хиба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися, а я полечу
Високо-високо, за синії хмари.
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь: у тім раю, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки здіймають —
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Панят [5] недорослих. А он розпинають
|
