|
Найтверезійший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позірнуть на ті дива;
Та чорта-з-два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами,
Та тенетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками;
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
— „Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю!
Мої муки, мої люті
В хмарі [1] заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово, —
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову,
На розмову тиху, сумну,
На раду з тобою;
О-півночі падатиму
З чистою росою... [2]
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога встануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небога!
Годуй діток; жива правда
У Господа Бога!“
Лечу, дивлюся — аж світає,
Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
|
