|
Своє товариство; ти з ними росла,
Ти з ними кохалась; їх тяжкиї руки
Тебе повивали; бери ж їх, лети,
Та по всёму небу орду розпусти:
Нехай чорніє, червоніє
Полумьям повіє,
Нехай знову рига змія,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю.
А тим часом пошукаю
На край світа раю!
І знов лечу по-над землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті,
А ще гірше дивитися
На слёзи та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє;
Кругом гори [1] та болота,
Туман, туман та пустота,
Людей не чуть; не знать і сліду
Людської страшної ноги...
„І вороги й невороги,
Прощайте! В гості не приїду.
Упивайтесь, бенкентуйте:
Я вже не почую;
Один собі на вік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще єсть країна [2]
Неполита слізьми, кровъю,
|
