|
Чи-малий у яру ставок,
Зелений по горі садок,
І верби, і тополі,
І вітряки на полі,
І долом геть-собі село
По-над водою простяглось.
Колись там весело було:
Бувало, літом і зімою
Музика тне, вино рікою
Гостей неситих налива;
А князь аж синій похожає,
Та сам несмілим наливає,
Та ще й покрикує: „віват!“
Гуляє князь, гуляють гості,
І покотились на помості...
А завтра знову ожива,
І знову пье, і знов гуляє.
І так за днями день минає...
Мужицькі душі аж пищять;
Судовики благають Бога...
Пьяниці, знай-собі, кричять:
— „И патріотъ! и братъ убогихъ! [1]
Нашъ славный князь!... Виватъ! виватъ!“
А патріот, убогих брат,
Дочку й теличку однімає
У мужика,... — і Бог не знає,
А може знає, та мовчить!
Княгиня взаперті сидить.
Її і в сіні не пускає
Убогих брат. А що ж робить? [2]
Сама втікла і повінчалась,
|
